«Повкладалися ми спати. Чую: ходить щось він по хаті. Я питаю що трапилось, чи болить щось? А він: «Та ні, то я до холодильника. Щось наче перекусити схотілось». А сам тихенько речі збирав. Це ми вранці, як засіріло, тільки зрозуміли, коли підійшов до нас тихенько та: «Мамо, тату, я їду». Ми спросоння: «Куди?». «На війну», – каже. Але того дня не відправили, ще на день повернувся додому. А 23 січня вже поїхав. Назавжди…».
Олександр Миколайович Снопок багатьом городнянцям (Чернігівська область) знайомий як колишній сільський голова Ваганич, яким він пропрацював 12 років, та колишній парторг ваганицького колгоспу імені Кірова, в якому він працював на цій посаді 13 років. У червні 2023 року страшне горе сколихнуло Городнянщину, Ваганичі й безмежним тягарем лягло на плечі родини Снопків – на війні, виконуючи бойове завдання на Донеччині, отримав поранення, несумісні з життям, старший син Олександра Миколайовича та Алли Миколаївни 52-річний Олександр.
У день, коли ми завітали до оселі Снопків у Ваганичах, Олександр Миколайович був на господарці сам – дружина Алла Миколаївна якраз перебувала у лікарні через проблеми зі здоров’ям. Він радушно веде нас до оселі, приструнюючи двох дворових песиків, які насторожено погавкують на незнайомців. У хаті світло й по-домашньому затишно. Відчувається добра господарська рука. У світлиці на столі – портрет загиблого сина, біля якого лежать цукерки й стоять нев’янучі штучні квіти. На стіні – синьо-жовте знамено з портретом Героя. Горе, яке назавжди увійшло в хатину й оселилось у серцях невтішних батьків.
– Війна вдруге прокотилась по нашій родині, – каже Олександр Миколайович. – Я народився у 1945-му, на Дальному Сході. І мати, й батько корінням звідси, з Ваганич. В мене ще була старша сестра Галя, народжена у 1935-му. На жаль, вже два роки як покійна. І от коли вже Галя була, батька, Миколу Афанасовича, забрали на строкову службу. І служити йому випало саме на Далекому Сході. А він був майстром на всі руки – столяр, бондар, робив скрині, інші необхідні речі. І хату, до речі, й собі збудував, і оцю ось ми з ним удвох будували, перед моєю строковою службою. Отож після того, як термін служби у тата скінчився, його залишили при частині вільнонайманим. Тоді ж у війську коней було багато, то треба були і граблі, й вила, й інше спорядження для господарської частини. Тож довелось мамі з сестрою збиратися й їхати у далеку дорогу, за тисячі кілометрів від дому. Там родині дали якийсь будиночок. А потім війна почалась, батько служив, а мамі повернутись теж було ніяк. Лише в лютому 1947-го вони, вже й зі мною малим, змогли повернутись у Ваганичі. Адже тут залишалась батькова мати, моя бабуся, яка вже була немічною. То сільрада листа написала командуванню частини – мовляв, догляд за матір’ю потрібен. Тоді з цим дуже строго було.
Повернувшись з далекого Сходу, Микола Афанасович став працювати бригадиром у колгоспній будівельній бригаді. Місцевому колгоспу виділили ліс у Смоленській області і відправили туди на заготівлю колгоспну бригаду.
– Казав батько, два роки там довелось вошей годувати, – посміхається Олександр Миколайович. – Розповідав, будинках там ні кола, ні двора, що було дивно для українського селянина. Сидять, курять та п’ють самогонку чи то бражку. І от як у 1956-ому батько повернувся додому, тут йому вже лісу дали на побудову нової хати. Бо бабуся померла ще в 1949-ому, а її хатина на ладан дихала. А нас у батьків було вже троє – мали ще меншу сестричку. Потім ми з батьком будували ще – вже ось оцю хату, де живе моя сім’я. Почали її зводити перед тим, як мені іти служити в армію.
Служити Олександру Миколайовичу випало в Німеччині. Коли повернувся в рідне село, запримітив новеньку фармацевтку, яка працювала в аптеці на краю села. Алла приїхала сюди після навчання за розподіленням, та так і залишилась у Ваганичах назавжди, зустрівши тут свою долю – Олександра. Побралися молодята у 1968 році. Спочатку жили з батьками разом, а тоді вже, маючи свого первістка Олександра, перейшли у власну, новозведену господу.
– Я спочатку в колгоспі працював, у нас тут був колгосп імені Кірова. Мільйонером був колгосп, льон вирощував. Потім їздив на роботу в Гомель, трудився в будівельній організації, батько мене навчив тієї премудрості, – каже Олександр Миколайович. – Але згодом те підприємство розформували, я ще трохи попрацював на суднобудівельному підприємстві, та й повернувся додому, в колгосп, в будівельну бригаду. Хоч і робочі поїзди тоді ходили п’ять разів на день, до Гомеля від нас рукою подати, але вдома є вдома. А потім мені запропонували роботу секретарем сільради у 1973 році. Згодом мене призначили головою сільради – тоді ті сільради то об’єднували, то роз’єднували. А коли та посада знадобилась комусь іншому, мені запропонували піти заступником парторгу знову в колгосп. Я й погодився. І пропрацював тринадцять років спочатку заступником, а потім парторгом. А потім мене знову обрали головою сільради, яку я очолював, доки й на пенсію не вийшов у 2005 році. За півроку до досягнення пенсійного віку вже не балотувався на наступний термін. А дружина до самого виходу на заслужений відпочинок так і працювала в аптечному пункті, ще й будучи на пенсії трохи на роботу ходила.
Олександр Миколайович показує фото, на якому вони з Аллою Миколаївною молоді: «Ось, бачите, яка красуня? Хіба було можна не закохатися?».
Народили й виховали Олександр Миколайович з Аллою Миколаївною трьох дітей – найстарший Сашко народився у 1969 році. Жив тут, у селі, з дружиною Любою, мали доньку й сина. Люба була родом з білорусі, тож з часом вони сім’єю поїхали туди, працювали обоє у колгоспі. Але щось там не склалося в родині, Сашко повернувся у Ваганичі, їздив працювати в охоронне агентство у Чернігів. Познайомився з другою своєю дружиною, яка була родом з Вербівки. «Ну, й «завербувала» вона його у Вербівку», – жартує Олександр Миколайович. Але до батьків часто приїжджав, допомагав по господарству, зустрічався тут з друзями.
Середня донька подружжя Людмила мешкає в білорусі. А молодший син, 38-річний Володимир, «пізнячок», – посміхається Олександр Миколайович, свого часу закінчив Київський аграрний університет з військовою кафедрою, і відтоді, як 2014 року країна призвала його на захист свого суверенітету, продовжує й нині нести військову службу на вогняних рубежах вже в званні капітана, командира роти.
– Під час служби в АТО Володя двічі отримував контузію, його машина підірвалася на міні. Згоріло все, й документи в тому числі. Відновлювали потім. Підлікувався, служив і жив у Чернігові. А з початком повномасштабного – знову воєнні дороги. Володин підрозділ знаходився на охороні кордонів трохи й тут, неподалік, – каже батько. – Мабуть, два тижні перебували біля кордону з білоруссю. І за весь цей час син тільки один раз заскочив ненадовго додому – служба є служба. Потім їх восени нинішнього року направили на Сумщину, а звідти – в Курську область. Вони потрапили в оточення, Володя зумів своїх хлопців вивести, а сам підірвався на розтяжці. Отримав серйозні поранення і нині проходить лікування та реабілітацію. Дружина Настя в нього теж була на військовій службі, але нині вона доглядає за шестирічною донькою Зоряною, яка має слабке здоров’я.
Про Сашка батьку говорити важко. Але зважується, тамуючи біль.
– Ще як жив він у Вербівці та приїжджав додому, все, було, під час кожного приїзду допитувався: «Це ви від мене повістку ховаєте?». Я йому кажу: «Та нічого ми не ховаємо». А він не вірив. А тоді якось, уже в 2023 році, приїхав і каже: «Зуб болить. Поїду в Городню лікувати». Він поїхав, а тут Валя, діловод старостату, дзвонить: «Сашка у військкомат викликають». Ну, приїхав син, зуб полікував, повкладалися ми спати. Чую: ходить щось він по хаті. Я питаю що трапилось, чи болить щось? А він: «Та ні, то я до холодильника. Щось наче перекусити схотілось». А сам тихенько речі збирав. Це ми вранці, як засіріло, тільки зрозуміли, коли підійшов до нас тихенько та: «Мамо, тату, я їду». Ми спросоння: «Куди?». «На війну», – каже. Але того дня не відправили, ще на день повернувся додому. А 23 січня вже поїхав. Назавжди…
Олександр Миколайович згадує, що сину обіцяли, що служитиме на Чернігівщині. Але незабаром перенаправили на Житомирщину. Там два місяці відбувались навчання мобілізованих. Казав, що перед вирушенням на фронт дадуть кілька днів відпустки. Але так і не дали.
На Донеччині, куди прибув у підрозділ, Сашко служив помічником кулеметника. Кілька разів брав участь у гарячих боях з ворогом.
– А потім, вирушаючи на чергове завдання, як вже потім ми дізнались, хлопці були впевнені, що йдуть на «зачистку» вже звільненого від окупантів населеного пункту, – каже батько. – Вони, сім чи вісім чоловік, їхали на бронетранспортері. Але ворог, якого вигнали, якось прорвався знову у те саме поселення й зачаївся. Бронетранспортер потрапив під ворожий вогонь. Цілим залишився тільки водій, решті хлопцям дісталось кожному. Машина горіла. Якось вдалось їх звідти повитягувати. І Сашу доставили в лікарню в Запоріжжя. Але поранення, які він отримав, були надзвичайно важкими. Ногу, плече роздробило. І було поранення в голову. Він без свідомості був. Ми не знали де він і що з ним. Почали шукати по всіх каналах. Вова допомагав. Ми дізнались про те, що трапилось, тільки через кілька днів. У нас свати у Запоріжжі, то ми їх попрохали поїхати в лікарню, дізнатись у якому Сашко стані. Але вже було пізно… 8 червня 2023 року його серце зупинилось… Саші було 52…
Що дає сили триматись матері й батьку? Світлі спогади про сина й батьківська молитва. А ще – онуки й шестеро правнуків. П’ятеро з них – діти Сашкової доньки Каті. У них живе дідусеве продовження. А дідусь з легкою усмішкою дивиться на них зі світлини на синьо-жовтому знамені, на якому написано його бойове псевдо «ДЄД».
Світлана Томаш, Новини Городнянщини
Головне фото: Прапор з портретом Героя, який дідусю з бабусею подарувала донька загиблого сина Катя
